Волонтер Ганна Оголь: “Творити добро – це так просто!..”
Вона створила спільноту допомоги дитячому будинку у Facebook, у якій день за днем прибуває небайдужих лебединців. Сама збирає та сортує речі, а потім доставляє у сумські дитячі будинки, маючи при цьому двох власних маленьких дітей. Знайомтеся з нашою землячкою Ганною ОГОЛЬ.
– Ганно, привіт! Ми з тобою фактично одного віку, тому ось так демократично і просто… Сподіваюся, ти не заперечуєш?
– Все добре, рада нашому спілкуванню. Сподіваюся, завдяки цій розмові лебединці дізнаються про те, чим я займаюсь і, можливо, також не залишаться осторонь.
– Розкажи про саму ідею, чому ти вирішила взятися за цю непросту справу?
– Усі ми родом із дитинства. У кожного існують перші спогади про тепло маминих рук, про бабусині казки на ніч, про татові жарти і сімейні свята. Ці спогади залишаються з нами протягом усього життя. Важко уявити, що відчуває маленька дитина, від якої відмовились батьки. Безпорадна крихітка залишається наодинці із жорстоким навколишнім світом, у якому так мало любові, турботи та безпеки…
У мене є двоє чудових діток. Два хлопчики. Після народження першого, мені захотілось зайнятися чимось корисним для інших, але не знала з чого і як почати. А рік тому ми із сином лікувалися у Сумській обласній лікарні, а в сусідній палаті був тяжкохворий хлопчик із дитячого будинку. Час від часу до нього заходив медичний персонал. А так він був сам. І саме тоді мені дуже захотілося допомогти. Нехай я не зможу дати того тепла без якого вони залишились, але можу допомогти іншим, тим, що нам під силу. Довго вагалась, хвилювалася, що ж подумають люди, та все ж я переборола цей страх. Створила групу в соцмережі, і моя справа зрушила з місця.
– Я так розумію, що це твій перший волонтерський проект, як поставилися до цього рідні, знайомі?
– Так, перший. І я сподіваюся у мене все вийде. Мою ідею ніхто з близьких не підтримує, і навпаки – переконують мене покинути цю справу. А от знайомі говорять і пишуть слова підтримки.
– З якими складнощами ти стикнулася, коли почала займатися збором одягу для малечі?
– Їх взагалі не було. Небайдужі люди почали телефонувати, писати, приносити речі. Це було приємно. Я із задоволенням пакувала речі по пакетах.
– Переконана, що після нашого інтерв’ю, більше лебединців виявлять бажання взяти участь у твоєму проекті. До речі, в соцмережі користувачі спостерігають за твоєю діяльністю… Тобі хтось допомагає?
– Ні, але буду дуже рада, якщо хтось виявить бажання долучитися.
– Можливо, є сенс зареєструвати громадську організацію допомоги дітям-сиротам?
– Над цим навіть не замислювалася. Я тільки почала цю справу, якщо пройде час і проект набере обертів, тоді, думаю, повернусь до цього питання.
– За цей короткий період співпраці з дитбудинками, що тебе вразило найбільше?
– Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які перебувають у дитячих будинках і загальноосвітніх школах-інтернатах, мають умови для проживання, виховання, різнобічного розвитку, здобуття освіти, професії. Проте, якими б хорошими не були умови проживання, якими б уважними та турботливими не були вихователі, діти мріють повернутися у рідну сім’ю чи бути усиновленими. В їхніх очах читається бажання жити і рости у справжній родині.
– Ганно, завершуючи нашу розмову, можливо, ти хочеш звернутися до лебединців?
– Звернення пов’язане здебільшого з тими людьми, які негативно реагують на мою діяльність: шановні лебединці, долучайтеся, спробуйте разом зі мною зібрати і відвезти речі дітлахам, побачити все на власні очі, і ваші сумніви відразу розвіються! А творити добро – це так просто, якщо, звичайно, ви цього бажаєте!
– Дякую, Ганно, за приємне спілкування! Нехай твої добрі справи стануть прикладом для багатьох наших земляків!
Марина Іванова.
P/S. Спільнота тут
