Воєнне сьогодення: гірка дорога до батьківського дому

Стежки-доріжки дитинства і юності… Як часто напливають про них спогади, коли вже літа та осінь, а ще більше — на зиму повернули.

… Невелике слобожанське село розкинулося серед ланів широкополих, на яких колосилися хліба, вабили смарагдом цукристі, посміхався до сонця синіми очицями льон. Невеличка річечка влітку бавила дітвору своєю прохолодою. А які довкола на її берегах луки! Їхні трави хвилювалися від подиху передгрозового вітру, а в тиху погоду стояли стіною, всотуючи в себе тепло, щоб потому лягти у покоси, аби під тим же сонцем, завдяки дбайливим сільським трударям. Перетворювалися на запашну смакоту для худоби.

Луки підходили до селянських городів, де милувала погляд різна городина: картопля, цибуля, помідори, огірки, кавуни. А довкола будинків і господарських будівель росла різна садовина, попід вікнами хат посміхалися красою айстри, чорнобривці, троянди, жоржини.

Серед такої ось краси виховувалися селянські діти, котрих батьки привчали щодня до праці, аби вони з роками продовжували родинні традиції.

Однак… Як писав наш український геній слова Тарас Шевченко, у кожного своя доля і свій шлях широкий. Наступні покоління покинули батьківські гніздечка і подалися хто куди. Одні — до навчальних закладів, аби здобути професію, інші поповнили ряди заводських та фабричних колективів, будівельних організацій. Кожен знайшов свій шлях у житті. Але ніхто з них не забував батьківської хати серед ланів широкополих. Засаджували біля них земельні наділи городиною.

Минули роки. На жаль, зміліло село з різних причин, адже життєві обставини часто підносять сюрпризи, несподіванки. Вони трапляються приємні й неприємні. Приємні запам’ятовуються. А ось неприємні долаються, стираються, як кажуть, вивітрюються із тієї ж людської пам’яті. Однак ось ця несподіванка – клята війна, розпочата рашистами, мабуть (та навіщо це припущення, навпаки заперечення), ніколи, ніколи не зітреться в пам’яті справжнього українця, патріота, а особливо захисника. Дай Боже, щоб швидше всі ці жахи закінчилися. Миру, миру, миру нам хочеться! Перемоги, Перемоги, Перемоги! І вона незабаром вибореться нашими захисниками і захисницями. Бо болить душа, ятриться серце, не висихають сльози на очах за рідну Україну. Скільки смертельних ран на її тілі нанесли вороги — “асвабадітелі”!?

Восени доблесні українські війська звільнили від окупантів моє рідне село серед ланів широкополих. Душа рвалася до батьківської хати, до земляків, яких там залишилася “крапля”. Але вони мені всі рідні й дорогі. Як пережили жах окупації? Чи живі? Довго не було з ними зв’язку. Та пройшов певний час і родичі обізвалися. Наші енергетики відновили енергопостачання, сапери розмінували дорогу, котра веде з обласного центру до районного, а значить стало можливістю відвідати рідну мені малу батьківщину, адже розташоване село обабіч центральною трасою. Коли відкрили рух транспорту по ній, ризикнула поїхати.

Водій маршрутки, зупиняючи її, зазначив: “Жіночко, Ви приїхали в нікуди. Через дві години вертатимуся, то ж заберу вас назад”. Я погодилася.

Стояла обабіч дороги і боялася ступити крок на стежину до рідної хати. Та й чого туди йти? На подвір’ї бовванів лише димар. Ні хати, ні господарських будівель. Самі руїни. І далі, скільки видно, — жодної вцілілої будівлі.

Довкола обгорілі колись квітуючі сади, величаві осокори, що прикрашали вулиці і затіняли перехожих у спеку, зрешечені паркани, випалені від бомб і снарядів поля, розбита чужинська техніка…

Тремтячими руками набрала номер телефону тітоньки Галини Микитівни. Вона зраділа, але заперечила, аби я не рушала на зустріч, бо не знаю обачної стежини. Пообіцяла прибігти забрати мене. Однак я вирішила дослухатися до порад водія.

Тітонька прийшла через кілька хвилин. Ми стояли, обійнявшись, і плакали. Вона повідала, що довелося пережити від окупантів: село частково вціліло на околиці, де жила тітонька. Вона з дядьком Петром трохи й урожаю зібрала, виростивши його під ворожими кулями. Діти кликали їх до себе вглиб країни, однак тіточка з дядьком вирішили залишитися в рідній хаті, не дивлячись на загрозу. Сьогодні вже й електрику їм відновили. Але ж села вже ніколи не відновити. Розбіглися його жителі по світу. Лишилося півтора десятка родин, в яких хоча б трохи вціліли хати. “Тут і будемо доживати, – зазначила тітонька Галя, – хліб і продукти нам привозять. Іноді вибираємося до міста, однак все ж небезпечно, бо від кордону з рашкою недалеко. Чуємо вибухи, постріли, що лунають на прикордонні. Кожного дня молимося за наше військо, аби швидше вигнало ворога з рідної землі”.

Дві години промайнули швидко. Аж ось і маршрутка. Віддала тітоньці Галі гостинці і попросила її навідатися на цвинтар, де покояться мої батьки. “Не скоро це буде, – зазначила вона, – бо ж орки розстріляли і це святе місце, де, вочевидь, залишилися ще й вибухонебезпечні предмети. В їхніх душах немає нічого людського. Безбожники вони”. Ми розпрощалися, обливаючись слізьми.

… Всю дорогу моя думка поверталася в рідне село. Згадувала минуле і сьогодення. В душі кипіла лють до ворога. Допоки житиму вона не зникне. Бо скільки горя принесли рашисти на нашу землю?! Скільки зруйнували міст і сіл?! Скільки понівечили людських доль?! Скільки загинуло наших захисників і захисниць?! Скільки пограбовано аграрних підприємств і заміновано та понівечено родючих земель?! Скільки розбито потужних підприємств, як, скажімо, “Азовсталь”, великих і малих приватних фірм?! Словом, економіка втратила мільярди. Та найболючіше від того, що загинули люди, в тому числі й маленькі дітки.

У роздумах час злетів швидко. Подякувала водієві і побажала діждатися Перемоги. А вона неодмінно буде! Все буде Україна! Бо наш народ стійкий, мужній, розумний.

Софія ПОДОЛЯН