Сестри Чичерські – майстрині вокального мистецтва Лебединщини
Коли на сцену під час концертної програми виходять ці милі й чарівні артистки, глядачі заповнюють зал бурхливими оваціями. Бо знають, що одержать насолоду від таких же чарівних пісень, як і самі виконавиці. Мелодії злітають під склепіння залу чи то у високість неба, а потому вертаються до душі кожного глядача, хвилюючи їхні найпотаємніші куточки.
Захоплення глядача сестрами Чичерськими — Мариною й Іриною — передається із покоління в покоління вже впродовж двох із половиною десятиліть. Бо вони, майстрині вокального мистецтва, всюди дарують українську пісню: на різних заходах, що колись проходили в районі, а нині у громаді, в місті, на фестивалях, конкурсах. Так, глядач прийшов, насолодився побаченою й почутою красою, та й пішов. А потім знову все повторилось. А насправді ж хто вони, сестри Чичерські? Як прийшли у вокальне мистецтво? Які мають іще уподобання, окрім професійного? Якою йшли доріжкою до вершин визнання їхньої майстерності? Ось і повідаємо про це тим же глядачам і слухачам – хай знають.
Природні вокальні дані Маринки і молодшої від неї на три роки сестрички Іринки помітили в ранньому їхньому віці і батьки Тетяна Миколаївна та Віктор Миколайович, і вихователі дитсадочка “Барвінок”, що був у відомстві колишнього приміського сільськогосподарського підприємства. Дівчатка із задоволенням, без боязні виходили на сцену тамтешнього клубу, куди запрошували вихованців дитячої установи з нагоди тих чи інших свят, і виводили українських пісень. А про участь у різних заходах у дитсадку — годі й говорити: тут вони були пісенними зірочками. Їхня мама, котра працювала в установі кухарем і помічником вихователя, особливо раділа за своїх дівчаток. А вдома разом із чоловіком потроху розвивали їхні природні творчі здібності, адже розумілися в мистецтві співу. Бо в юності Тетяна Миколаївна була учасницею хору, а Віктор Миколайович грав у вокально-інструментальному ансамблі. Вони мали природній мистецький талант. То й передали його обом донькам. А ще він сягає з глибини родоводу. Дідусь дівчаток по батьковій лінії, українець з польським корінням, дуже красиво співав, тож, мабуть, він теж свого часу успадкував від своїх рідних отой талант. Коли дівчатка приїжджали до нього в гості, “коронним” номером дідуся Миколи під час сімейного застілля була відома пісня “Горіла сосна, палала…”
Потім були школи №4 і №2, Лебединське педагогічне училище імені А.С.Макаренка, де дівчатка навчалися кожна у свій час. Вони теж стали своєрідними сходинками їхнього мистецького зростання. Однокласники в школі №2 та їхні батьки, присутні на заходах, називали Маринку “Ніною Матвієнко №2”, бо її чистий, високий спів проникав у самісіньку душу. У дев’ятирічному віці дівчинка й справді захопилася творчістю Ніни Митрофанівни і почала включати її пісні до свого репертуару під час виступів у шкільних фольклорних святах, Андріївських вечорницях, які організовувала відомий педагог, Заслужений учитель України, вчителька української мови та літератури Ніна Корнієнко. А знаменита пісня “Роде наш красний, роде наш прекрасний” стала символом сольних виступів дівчинки не лише в школі, а й згодом у педагогічному училищі. Маринці весь час хотілося передати через неї свій внутрішній душевний стан, спрямувати його на глядача й слухача та викликати в них піднесення, високі позитивні емоції. І юній співачці це вдавалося. А допомогла їй у цьому керівник гуртка вокалу Будинку дитячої та юнацької творчості Наталія Суховій.
Слід за слідом старшої сестри прямувала й Іринка. Ті ж школи, те ж педагогічне училище, і той же Будинок культури, куди дівчата одна за одною прийшли працювати. Ось тут ще більше розкрився вокальний талант сестер Чичерських.
Першого вересня 1997 року школярі й студенти поспішали до школи, в аудиторії, а в Марини був перший самостійний трудовий день в якості методиста Будинку культури, щоправда, на чверть ставки. Але дівчина взялася за справу надто серйозно, аби довести, що вона, педагог і психолог за фахом по закінченню педагогічного університету, зможе, перш за все, знайти шляхи до душ і сердець глядачів, колег по мистецькій справі, згуртувавши їх, підняти культуру району на вищий щабель, хоча то були складні 90-ті минулого століття. Люди тоді ледве виживали, а ось Марина Вікторівна докладала усіх зусиль, щоб не зачерствіли їхні душі. Вона, як методист, доводила культпрацівникам, що варто підніматися, як кажуть, з колін, розправляти плечі і нести культуру в маси, зокрема, підносячи престиж української пісні, українського слова. До Марини незабаром приєдналися й Ірина, як виконавиця сольних пісень, як учасниця ансамблю “Лебедина пісня”. Вони невеликим творчим колективом їздили по селах Лебединщини і дійсно піднімали культуру.
Та життя вносить корективи. Після того, як Лебедин став містом обласного підпорядкування, зміни відбулися і в районному Будинку культури. Вокальний ансамбль став зватися “Лебедія”, яким керував відомий баяніст Олег Подольський. Саме тоді розширилося коло самодіяльних аматорів.
Сьогодні Марина та Ірина з вдячністю згадують керівників відділів культури у різні роки: Ларису Моїсеєву, Раїсу Терещенко, Анну Богомаз. Вони навчали своїх працівників культури не лише вмінню бездоганно виконувати свої обов’язки, а й новим, креативним підходам до реалізації культурно-мистецьких проєктів, оригінальності у постановці концертних програм із нагоди тих чи інших подій.
А Марина Вікторівна, як методист, щодень удосконалювалася, вчилася в колег з області, черпала інформацію з Інтернету. В цьому її допомагала Ірина. Нині вони теж крокують поряд, як і раніше. Адже Ірина Вікторівна сьогодні – художній керівник міського Будинку культури. І ось цей тандем дає свої вагомі результати не лише у колективних, а й в кожному вокальному, дуетному, тріо-виступах. Їм обом завжди хочеться внести в них родзинку, особливу індивідуальність, підкреслити сценічну красу. Вони працюють по-новому, з використанням яскравих костюмів виконавців, кліпів, відеосюжетів, словом у сучасному стилі. «Ми з Іриною, хоча й народилися в квітні, під знаком Овна, але різні, – ділиться думками Марина, – проте спорідненість наших душ відчувається на кожному кроці, у наших думках і діях. З приводу того чи іншого номера, його музичного супроводу, костюмів, сучасної образності ми висловлюємо кожна свою думку, але потім знаходимо спільний «знаменник». Дещо підказують колеги, батьки, які із задоволенням переглядають їхні концертні програми. І дівчата теж дослухаються до них.
Результатом творчої, злагодженої, наполегливої роботи колективу міського Будинку культури під керівництвом Світлани Маригіної, методиста Марини Чичерської та художнього керівника Ірини Балаби (Чичерської) є численні грамоти і дипломи, одержані в різний час і в різних всеукраїнських, міжнародних, обласних конкурсах.
Попереду ще багато справ. В ці важкі часи бойових дій на території нашої держави, які ведуть рашисти, лебединським митцям навіть не спало на думку, аби зупинитися. Ні! Вони у нових творчих задумах! Своїми піснями, музичними композиціями, концертними програмами підтримують дух земляків, прагнення і мрії про Перемогу України, показують велич рідної мови, незламність української нації. Чого тільки вартий постановочний варіант, здійснений майстром відеозйомки та монтажу Олегом Касьяновим, пісні “Кордони” у виконанні дуету сестер Чичерських! Вочевидь, його переглянули у Фейсбуці чимало користувачів Інтернету. Він викликає неабиякі емоції від гордості за наші ЗСУ, за наш народ і хвилю співпереживань за них.
Марина не лише займається методичною роботою, а й пише сценарії святкових концертів, мистецьких заходів, бере участь у всіх концертних програмах, вона їхня ведуча, провідна солістка. Її спів вже десять років лунає й під склепінням Миколаївського храму в м. Лебедині – для прихожан.
У Ірини свій вокальний проєкт – дует “МІРА”. Разом з колегою по сцені, талановитим вокалістом, музикантом, композитором Миколою Холодяєм вони шукають власну родзинку у виконанні в основному українських пісень, а ще написаних самим Миколою. Останнім часом до них приєдналася й Марина. Їхнє трьохголосся заворожує глядача.
Сестри Чичерські не лише запозичують досвід у професійних митців, як, скажімо, у режисера обласних культурно-мистецьких заходів Тетяни Матвієнко, провідних співаків країни, а й діляться власним із колегами з інших регіонів Сумщини, самодіяльними аматорами сцени територіальної громади. Приємно, що родинну справу сестер продовжують їхні діти. Старший син Марини, Артур, та старша донька Ірини, Софійка, закінчили Сумське культосвітнє училище імені Бортнянського. Обоє хореографи. А за мамами виводять пісні їхні молодші – восьмирічний Артемко й одинадцятирічна Надійка. Їхні голоси і запальні танці прикрашають не лише шкільні заходи, а вже й міські. Надя прилучається ще й до театрального мистецтва, відвідуючи гурток “Піліграм” при християнській місії. Артем є вже лауреатом міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Вокальному мистецтву його навчає Любов Лєгун і, звісно, мама Марина. Обоє танцюють у народному аматорському ансамблі танцю “Калейдоскоп” (керівник Маргарита Осіпова).
Нещодавно сестри прийняли рішення дати назву своєму дуету. І зійшлися в одній думці: “Найпрекрасніші жінки”. А й правда, що вони найпрекрасніші: молоді, креативні, творчі, сповнені нових ідей, запальні, здатні викладатися на всі 100 відсотків, аби глядачі й слухачі продовжували одержувати насолоду від їхніх виступів, відчували впевненість у неспокійному сьогоденні і вірили в мирне майбуття.
Софія ПОДОЛЯН.