У Лебединському міському краєзнавчому музеї відбувся захід під назвою «Від будівельника до «Бориса Великого»», присвячений 122-й річниці від дня народження всесвітньо відомого оперного співака та земляка Бориса Романовича Гмирі.
Зустріч супроводжувалася музичними виступами, які додали заходу особливої атмосфери. Солісти Лебединського міського будинку культури Марина Зініна та Сергій Касьянов, а також солістка Лебединського міського центру культури і дозвілля Олена Листопад виконали знакові твори. Для присутніх прозвучали пісні на вірші Тараса Шевченка «Реве та стогне…» та «Думи мої, думи», а також романс на слова Олександра Олеся «Сміються, плачуть солов’ї».
Пам’ять про Великого Земляка
Борис Гмиря завжди пам’ятав про свою малу батьківщину і приїжджав з концертами до Лебедина у 1939 та 1965 роках. У місті шанують пам’ять про нього: його ім’я носить Лебединська школа мистецтв, а в 1973 році було відкрито кімнату-музей співака. Його ім’я внесено до міжнародної енциклопедії “Who is who?” та до списку ста найславетніших українців за тисячолітню історію. Проведений захід у краєзнавчому музеї є ще одним свідченням того, що пам’ять про “Бориса Великого” живе в серцях його земляків.





Шлях від Бідності до Великої Сцени
Борис Гмиря народився 5 серпня 1903 року в Лебедині у бідній багатодітній родині. Його батько був пічником, а мати — швачкою. Згадуючи дитинство, співак писав: «Нестатки були такі, що, навіть, хліб доводилося ділити по шматочку». Попри злидні, в родині панувала любов до української пісні, яка, за словами самого Гмирі, виховувала його змалечку.
З 11 років юний Борис був змушений працювати, пройшовши шлях від підсобника на будівництві та вантажника до матроса. Незважаючи на важку фізичну працю, яка навіть призвела до травми хребта, він нестримно прагнув освіти. У віці 27 років, поєднуючи роботу з вечірніми заняттями, він отримав атестат зрілості та вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту.
Два Покликання: Інженер і Співак
Вибір професії будівельника був невипадковим — у 1930-ті роки Харків активно розбудовувався. Гмиря був старанним студентом, проте його талант до співу, який він проявляв у студентській самодіяльності, не залишився непоміченим. Його запросили на прослуховування до Харківської державної консерваторії, де професор Павло Голубєв, вражений його голосом, зазначив: «Голос у вас є, і чудовий, але чи не пізно вам вчитися музиці? Адже вам уже тридцять третій рік пішов!».
Завдяки винятковим даним, Гмиря отримав особистий дозвіл наркома просвіти на одночасне навчання у двох вишах — безпрецедентний випадок для того часу. Він з відзнакою закінчив будівельний інститут, захистивши дипломний проект Зміївської паперової фабрики, корпуси якої стоять і донині.
Його професійний оперний дебют відбувся 16 серпня 1936 року, і вже на початку 1939 року він став лауреатом Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців, отримавши запрошення від трьох театрів.
Випробування Війною та Повоєнні Роки
Друга світова війна застала артиста з дружиною в Криму. Вони не встигли евакуюватися і опинилися в окупованому німцями Харкові. З 1942 по 1943 рік він працював у Полтавському музично-драматичному театрі, який згодом був переведений до Кам’янця-Подільського. Попри те, що він відмовився від пропозиції німців виїхати до Німеччини, заявивши, що не мислить життя без України, після війни його звинувачували у «співпраці з ворогом».
Ці переслідування припинилися лише після його листа до Микити Хрущова, проте тавро «ворога народу» переслідувало його роками, а заздрісні колеги продовжували інтриги. Йому обмежували гастролі за межами СРСР та країн соцтабору, попри численні запрошення з США, Італії, Франції та Англії.
У 1957 році через конфлікт у театрі щодо трактування ролі, Борис Гмиря написав заяву про звільнення.
Особисте Життя та Творча Спадщина
Великою підтримкою для співака була його друга дружина Віра Августівна, з якою він познайомився у 1949 році. Вона стала його опорою у важкі часи, оберігаючи від стресів та цькування. Його перша дружина, Ганна Грецька, померла у 1950 році від важкої хвороби.
Помер Борис Романович Гмиря 1 серпня 1969 року, не доживши кількох днів до свого 66-річчя. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Творчий доробок митця вражає:
- Понад 600 записаних творів.
- 44 оперні партії.
- Близько 600 українських та зарубіжних пісень і романсів.
- 1147 концертів, 98 з яких були благодійними.